Марко Вовчок. Три долi
-----------------------------------------------------------------------Оригинал
этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
-----------------------------------------------------------------------I
У
слободi я родилась - П'ятигiр. Там, недалечке од нас, - може, коли
Слободянськi сторони доводилось переїздить, то чували, - стара жона
викопала печери у крейдянiй горi? Тридцять чи сорок лiт копала, - такi
великi викопала, господи! Було, ми ходимо малими по печерах тих, -
запалимо вiти сосновi та й ходимо; а хiд узенький та низький i дуже
трудний. Мiж людьми йде, що була то жона вельми древня й немочна, а духу
великого. То, було, як вже їй сили перейметься - упаде по трудах тяжких та
тiльки заплаче до бога, то - як зiлля пiд росою - знов одживiе та й знов
копа i копа. Була вона господом улюблена. Така осталась пам'ять її свята.
Як вийти з тих печер та стати до сонця, - перед тобою усе тiльки гори
крейдянi бiлiють високi, а мiж горами
тими узенька рiчка, прозора i
глибока, дзюрчить. Прудко бiжить та рiчка гоней iз двадцять, до самої луки
зеленої, - по луцi вже тихо i широко розливається i тихо далi лелiє попiд
гаями, а там у високих очеретах десь пропадає.
Слобода наша над самою лукою рiчковою, на п'яти горах стоїть крейдяних,
осаджена високо у давнi вiки од ворога татарина, щоб нагло не збiг;
здалека зоглядали з гiр, ховалися й рятувались. Гори вже тi травою
зеленiють, уросли садками густими. Межи бiлих хаток цвiте й вишня рясна, й
тонковерха тополя пахучим листом шелестить; де над ворiтьми темна
дрiбнолиста груша, як намет, укриває або гiллястий ясокiр буяє; в березi
калина розрослася, повиростали верби. З гiр на воду городи бучнi
розвелись. Там-то зiлля, овощу! Там-то цвiту! Там-то стежечок i до води й
до сусiди, i до другої. Все то позбiгали, повиходжували легесенькi нiжечки
дiвочi.
Наша хата на горi, на самому шпилечку стояла. Далеко й широко навкруги
очима скинути.
Як-то часто приходять менi на ум молодi лiта: де що було, як... Вже
старуха сива, а пам'ять молода не забулась...
Отсе наша хата стояла на шпилечку... Було, вийду, сяду на призьбi,
прислухаюся, придивляюся. Вечiр тихий; сонечко за гору пада, блищить вода
червоно i тихо лелiє - не ронче; коло кожної хати гомiн чути; там череду
вже з пашi женуть, а там пiсень спiвають, а за рiчкою коваль кує... А ось
вже й смеркає, небо мерхне i втихає земля, втихає - уже тихо. Нiч обняла.
Висипались зорi золотi; зiйшов ясний мiсяць - i все те у прозорiй водi
заблищало; защебетав соловейко, защебетав другий...
Я свого отця-неньки не знаю; я ще в сповиточку зосталася сиротою, i
прийняв мене мiй родич до себе, - Павло Булах звали. Його жiнка мене
викохала сполом з своєю дочкою; в їх хатi я й зросла, у їх i служити
зосталася.
Родич мiй був хазяїн заможний, хлiбороб; шiсть пар волiв у його велося,
два плуги орали на хлiб; брав i сiножатей у людей з сторiн. Ходив вiн
часом i на Дiн, не щороку, а так, як йому по вигодi, привозив було рибу й
спродував людям - хто попросить, а то й собi па споживок iшла. З того був
йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а що вiн дуже любив дорогу. Ще
його батько чумакував i брав його з собою малого, то ще тодi вiн закохався
у дорогах. Як ходив вiн переймом, то ходив, коли йому пожадається, не
поспiшаючись. Та вже, було, од дому до Дону, так як по своєму садковi
гуляє. Було, як прийде отеє додому, та веселий:
- Жiнко! А та криниця в степу, бiля Роблених Могил,
зовсiм
засипалася...
Жiнка хоч i не знає, що там за криниця така, а зараз пожалкує
звичайненько:
- Отсе, - каже, - шкода ж кринички; i такечки зовсiмтаки засипалася?
Стр.1